Доволі часто, нібито прості питання викликають чималі дискусії.
Одним із таких питань є створення забезпечень під витрати на аудит відповідно до МСБО (IAS) 37 «Забезпечення, умовні зобов’язання та умовні активи». Аргументи прихильників створення такого забезпечення полягають у тому, що, оскільки аудит фінансової звітності є обовʼязковим для підприємства (наприклад, внаслідок вимог законодавства), то це вже існуюче юридичне зобовʼязання. Переважно договір на проведення аудиту укладається ще до завершення звітного року, тому зазвичай сума є досить зрозумілою. Отже, станом на звітну дату, підприємство вже має створити забезпечення в сумі очікуваних витрат на аудит фінансової звітності із відповідним визнанням витрат у звітному періоді. Надзвичайно ретельні фахівці навіть визнають таке забезпечення помісячно, розбиваючи його на 12 рівних частин.
Головну роль тут відіграє ідея, що витрати на аудит фінансової звітності, наприклад за 2023 рік, є витратами 2023 року.
Протилежним підходом, який багато визнаних фахівців вважають більш раціональним, є відображення витрат на аудит фінансової звітності тоді, коли підприємство саме отримує ці послуги. Адже завданням аудиту є підвищення ступеню довіри до фінансової звітності у користувачів, які прийматимуть рішення на її основі. Можна сказати, що споживання економічних вигід від послуг з аудиту відбувається не у самому звітному періоді, а коли підприємство вже отримує результат аудиторських послуг (аудиторський звіт). Це дозволяє йому виконати свої зобовʼязання із забезпечення інформаційних потреб визначених зацікавлених сторін.
Зобовʼязання підприємства перед аудитором має стосуватися лише роботи, завершеної на звітну дату і не повинно включати ніяких витрат щодо роботи, виконаної після неї. Якщо пригадати §36 МСБО (IAS) 37, в якому пояснюється, що сума забезпечення має бути найкращою оцінкою видатків, необхідних для погашення існуючого зобов’язання на кінець звітного періоду, то в більшості випадків, доки аудиторська робота не була виконана, аудитор не може вимагати визнати зобовʼязання перед ним. А тому сума найкращої оцінки буде приблизно дорівнювати 0 або вкрай несуттєвою.
При такому підході ніякі забезпечення не створюються.
Чому ж тоді досі не вщухають дискусій на цю тему?
Справа в тому, що перший підхід інтерпретації критеріїв визнання забезпечень є більшою мірою результатом дещо застарілого застосування принципу обачності (prudence), який в 2010 році було вилучено (сюрприз, сюрприз!) з Концептуальної основи фінансової звітності, але повторно введено в 2018 році, вже як елемент, що підвищує характеристику нейтральності фінансової інформації.
Проте, на лекціях з МСФЗ викладачі за звичкою задають аудиторії провокативне питання щодо створення забезпечень під витрати на аудит, яке свого часу так само питали і у них.
Сподіваюсь, що тепер знайти відповідь буде легше.